Україна фестивальна - погляд з Чернівців

«Таврійські Ігри»: 10 років - час на пенсію?

Насправді - ніби нічого не сталося. Ну - відбувся фестиваль, ну - Всеукраїнський, ну - найбільший у Східній Європі... Але про явище, котре називається фест «Таврійські ігри» відписатися «інформашкою» у два абзаци - просто неможливо. Хоча б через те, що за багато років у нашій країні вже виробився своєрідний алгоритм: літо + музика + відпочинок + якість + живий звук + свято + Україна = «Таврійські ігри», реальний символ українського шоу-бізу і показник того, що навіть у нашій країні, котра всьому світу асоціюється хіба-що з Чорнобилем або випуском мільярдів піратських CD, можна сотворити подію вартісну, насправді масову, модну і бажану.
Лише одна цифра - на «Таврійських іграх» працювало понад 200 журналістів. Власне, акредитованих представників ЗМІ було 250, але - відкиньте «шаровиків» - і все одно до українського читача (слухача, глядача) дійде майже дві сотні версій того, що відбувалося у Каховці. Один з цих двохсот - варіант кореспондента студії «Символи». Такі собі «фестивальні нотатки» про те, що ви навряд чи могли бачити на ТБ у час прямих трансляцій з Таврійських степів.
Дорожній роман... з пивом.
Гарним підтвердженням того, що Україна чекала на фестиваль, є хоча б той факт, що за багато днів (і навіть тижнів) білети на поїзди в район Херсона, Сімферополя, Миколаєва були розкуплені (і не кажіть мені, що уся справа тільки у масових міграціях відпускників до моря. Минулого року сезону відпусток також ніхто не відміняв, але квитки у касах траплялися). Буковині пощастило, бо віднедавна у ті краї від нас почав ходити комфортабельний автобус, у салоні котрого практично не відчувалася багатоплюсова температура за бортом. І хоча й цей «міжпланетник» не гумовий, і перед поїздкою білет на нього був би добрим призом для переможця якоїсь телегри, все ж до Херсону їхала чимала чернівецька фестивальна делегація.
Не знаю, як хто, але я для себе проблему - чим зайнятися у дорозі - вирішив досить просто. Серед небагатьох розваг, які можна придумати у час багатогодинного теліпання дорогами Батьківщини, останнім часом з’явилася ще одна. Це - дегустація пива, що виробляється у всіх містах і містечках неньки, через які пролягає маршрут подорожі. Хочу сказати, що з року у рік це заняття стає дедалі приємнішим, а якість і асортимент пивоварів ніби запрошують: «Заїжджайте до нас ще!»
Місце зустрічі змінити не можна
Загалом Каховка справляє враження типового райцентру. Більшість року каховчани зайняті роботою на промислових підприємствах, котрі розкидані у Херсонських степах, кому пощастило - працює на заводі «Чумак», ще хтось має сякий-такий бізнес. Та щороку на кілька тижнів місцеві жителі масово перекваліфіковуються на квартироздавачів, перевізників, продавців пива-хотдогів-свищиків. І кон’юнктуру свого бізнесу вони вивчили досконало. Порівняно з минулим роком ціни за ліжко збільшилися на третину і цьогоріч становили 7-8 грн. на добу. Серед пива найбільше коливалась вартість «Оболоні» - від 1,8 до 4 грн. І все ж мені не вдалося стрічати людей, котрим не вистачило би пива, а якщо хтось і ночував просто неба, то хіба через повну неспроможність після напруженої фестивальної ночі дійти до місця офіційної дислокації.
Таких не беруть у космонавти.
Як відомо, у свій ювілей «Таврійські ігри» запланували гуляти не чотири, а п’ять днів. І це тільки на перший погляд може здатися, що один день погоди не робить. Насправді ж через збільшення тривалості «Ігор» (а відповідно - збільшення витрат, проблем і головного болю), організатори майже до кінця вестивалю ходили похмурими, стурбованими і задумливими. А у президента фестивалю, Миколи Баграєва, без перестанку дзвонив мобільник, через що шеф «Таврійських» мусив роздавати телефонні вказівки навіть під час прес-конференції.
Головною ж ідеєю ювілейного фестивалю було «підбиття підсумків десятирічної діяльності компанії «Таврійські ігри» та «початок нового відліку історії фестивалю». Для максимального висвітлення діяльності до шоу були задіяні усі наявні на ринку України великі екрани (не взяли тільки екран, встановлений у залі Верховної Ради, бо він «морально застарів»). На сцені, стилізованій під футуристичний космодром (хоча зблизька головна фестивальна арена досить реалістично скидалася на церкву - з банями і вівтарем), працювали підйомні механізми, котрі, за задумом, мали виносити на сцену учасників з найнесподіваніших місць. На вступній прес-конференції я поцікавився, з якого несподіваного місця з привітаннями з’явиться Леонід Кучма? На що президент фестивалю відповів, що глава держави дістанеться на сцену своїм ходом. А найбезстрашнішим космонавтом за всі концертні дні став незмінний ведучий Олександр Богуцький, котрий піднявся на плунжері над сценою. А ще - Юрій Шевчук став ближчим до зірок, без усіляких зусиль і механізмів видряпавшись на десятимерове риштування, що слугувало каркасом для фестивальних колонок-порталів.
Американці, французи та інші росіяни
Команду гостей організатори «Таврійських ігор» підібрали цікаву і різношерсну. Вистачало тут зірок сьогоднішніх («Мумій Тролль», А.Варум + Л.Агутін, «Дискотека Аварія»...), зірок вчорашніх («ДДТ», «Spase», «Любе») і зірок не зрозуміло яких (чешка Анна К., англійці «Right Said Fred», росіянин Сосо Павліашвіллі). З експортних знаменитостей лише Ілля Лагутенко і К° знали, куди їдуть, бо це була вже друга зустріч «Троллів» з «Іграми». Тому імідж Лагутенка найбільше відповідав образу людини, котра поїхала на відпочинок. Але і на цих вакаціях група показала себе справжніми професіоналами, подарувавши Каховці майже годину якісно відіграних «бойовиків».
Традиційно, саме з закордонними гостями організатори мають найбільше мороки. То Земфіру не влаштовує температура води у душовій в її каюті на пароплаві, то Таркан ходить надутий, бо його ще перед фестивалем розізлили «масковскіє» журналісти. Цього разу великих цурисів не було. Хіба що Леонід Агутін був не задоволений тим, що його виступ поставили перед Пономарьовим («а кто єто?»). І ще одна проблема виникла, коли дирекція французьких космо-інструменталістів «Spase» щиро дивувалася - чому це не можна висадити посеред сцени багатототонний подіум для їх барабанника? В обох випадках артистам толерантно пояснили, що вони тут - не одні і, хай шановані, але гості у чужій хаті. Зрештою, конфлікти вдалось владнати.
Купуй Українське!
Навідміну від закордонних, перед нашими артистами стояло завдання окрім своїх кращих хітів презентувати ще й родзинки, підготовлені спеціально для фестивального глядача. Як на мене, найкраще з поставленим завданням впоралися «Скрябіни», котрі запропонували публіці кращі хіти у справжній роковій обгортці - з натуральними барабанами і гітарними «запилами». Новий звук групи не сподобався, по-моєму, тільки каховському жучкові, котрий тут же на сцені вкусив у шию клавішника Шуру, за що був справедливо розтоптаний. Оригінально подала свою музику Руслана, котра поза тим, що раптово «втюрилася» у першого чоловіка держави і не могла жодної пісні проспівати, щоб не висипати порцію еротичних одкровень на адресу Леоніда Даниловича, все ж - гідно розпочала «Таврійські ігри» з справжніми гуцулами і не менш справжніми трембітами. Живцем це виглядало насправді здорово!
Свої прем’єрні пісні для Каховки підготували і Пономарьов, і Могилевська, і «Океан Ельзи». Та найбільшою оригінальністю потішили фестиваль (а найперше - тутешніх папарацці) «ВІА Гра» та «Галліна», котрі, як в анекдоті, - не могли розірватися між красивими і розумними, - тобто, вирішили показати, що вміють не тільки зніматися у відео, а й співати живцем перед багатотисячною аудиторією. Не показали...
Перо жар-птиці приносить удачу
Ще однією, чи не найголовнішою особливістю цьогорічних «Таврійських ігор» стало повернення на фестиваль церемонії вручення премії «Золота Жар-птиця». Приємно, що думки експертів у всіх регіонах України були одностайні і серед митців, що зробили найбільший внесок у розвиток української музики ХХ століття, був названий Володимир Івасюк. Сестру поета, котра вийшла отримувати «золоту пір’їну», першими, разом з чернівецькими журналістами, встали вітати колеги по перу з Івано-Франківська та Хмельницького. А за секунду щира промова Оксани Івасюк зірвала овації усієї п’ятдесятитисячної «чаші» «Таврійських ігор».
Людина, «хвора» фестивалем.
Незмінним керівником щорічного каховського дійства вже 10 років є Микола Баграєв. У чому секрет його особи і як вдадося йому виростити таку Королівську Птаху, я намагався з’ясувати, розмовляючи з корінними жителями Каховки, людьми, котрі були свідками народження феномену «Таврійських ігор». Розповідають, що ще у середині 80-х Микола Баграєв, перрспективний комсомольський активіст загорівся ідеєю великого фестивалю, проводив перші на той час конкурси краси. З розвалом Союзу Баграєв очолив у місцевому виконкомі структуру, котра займалася питаннями молодіжного життя. І у 1992-му організував перший справжній, тоді - локальний і непомітний фестивальчик на місцевому стадіоні. Далі - ви знаєте. За 10 років фестиваль «Таврійські ігри» набув статусу Міжнародної модної забави, а його президент, окрім іншого, зараз є членом Національної ради з питань телебачення і радіомовлення. І тепер як державний чиновник на заключній прес-конференції заявив про те, що вже у вересні Нацрада розпочне масований наступ за використання національного продукту і вийнятково державної мови у загальнонаціональному телерадіопросторі. Власне, це і є ті ідеї, які сповідують «Таврійські ігри».
...Дух фестивалю не покидав Каховки ні на хвилину. Саунд-чеки і вітрильні регати, дефілювання модельок і піруети літаків у небі Каховки, поглинання пива і підмітання сміття - все було по-фестивальному на десятих Міжнародних «Таврійських іграх».
І, сподіваюсь... Ні - переконаний, що наступного року буде так само: по-фестивальному. І навіть краще, бо ж «Таврійські ігри» розміняли вже другий десяток. А це вже - всерйоз і по дорослому!

Вадим Пелех
студія «Символи»
Каховка-Чернівці

Спроба нестоличного погляду на деякі столичні паті.

Що-що, а святкувати і робити усілякі урочистості в Україні навчилися і дуже люблять. Виходячи з цього, десяті іменини держави її столиця мала серйозний намір зустріти максимально ефектно, неповторно, помпезно і безтурботно. Поза тим, перед Києвом стояло непросте завдання: як зробити так, щоб день Незалежності не вийшов традиційною солянкою з виступів зірок, салютів, відкриття відреставрованих площ і засмічення Хрещатика. Тим більше, що всі ці салюти та зірки для столиці стали таким звичним явищем, як, скажімо, щотижневий перегляд «Поля чудес» усією родиною.
Майдан Незалежності, який традиційно завжди був стрижнем усіляких святкувань, у нагороду за героїчне шоу-минуле отримав стрижень реальний - у вигляді колони-символу Незалежності. Але, як і обіцяли будівельники, до кінця всі роботи не були доведені і головна площа країни й зараз залишається наполовину будівельним майданчиком. Через це та ще через нове розміщення виходів з підземних переходів і метро ті, хто вирішив зустріти свято на майдані, відчували себе мало комфортно. У деякі моменти я навіть побоювався, щоб бува не повторилася мінська трагедія, коли у натовпі потовклося чимало молоді. Не будучи фанатом «плющення та ковбашення з піплом», я попрямував на сусідню, Європейську площу, на котрій дірок у землі немає, і котра кардинально не надто видозмінювалася останнім часом.
У головні свята на Європейській вже давно приписалися «Таврійські ігри». Та головна відмінність цьогорічних концертів полягала в тому, що тривали вони усі три дні святкуваннь.
Не думаю, що потребують детальних коментарів виступи таких класиків української поп-рок сцени як «ВВ», О.Пономарьов, «Океан Ельзи» чи «Скрябін». Хоча останні знову змогли подивувати народ. Для початку, Кузьма завалився у кошик із спонсорськими повітряними кульками, що був встановлений прямо на сцені (сподіваюсь «Союз-Віктан» не виставив потому групі рахунок за полопану гуму). Крім того «Скрябіни» пригадали кілька пісень ще з свого першого, припанкованого альбому, не надто переймаючись тим, що у композиціях проскакували вирази, на яких у ефірах традиційно звучить звук «пі-і-і». Звичайно, ніяких «пі» соліст «Скрябіна» не казав, а виходив з того, що з пісні слів не викинеш. Його щирість і відвертість сприйняла не тільки публіка неформального фестивалю «Чайка», на котрому «Скрябіни» відіграли програму напередодні, 25 серпня, а й зовсім солідна Європейська площа з майже офіційним дійством від «Таврійських ігор» (Щодо офіційності, то полягала вона найперше в бездоганній організації, чіткості і професіоналізмі, що притаманне усім акціям «ігор»).
Прихильники менш потужного і людного проведення дозвілля мали гарну нагоду «зависнути» у День Незалежності на Подолі, на Контрактовій площі, де свою програму представляла інша організація - «ХХІ століття для України». У мене особисто Подол найбільше асоціюється з чернівецькою вулицею Ольги Кобилянської: такі ж дво-триповерхові будівлі, в одній з яких колись була цирульня Голохвастова, а тепер - безліч різноманітних кав’ярень, бутиків і модних салонів. Хоча мати великий прес незалежних гривень у ці дні було не обов’язково. На самій Контрактовій розкинулося безліч кафешок з великими дерев’яними лавицями, з яких, власне, більшість і спостерігала за концертом. І не тільке спостерігала, а під спонсорський «Славутич» та «Львівське» підспівувала народних пісень - у виконанні «Мандрів», та пісень, що віднедавна стали народними - у виконанні «Воплів Видоплясова». Олег Скрипка настільки просякся духом єднання (хай і через пиво) Києва та Львова (в чому й полягала головна «фішка» організаторів), що подарував глядачам одразу дві нових пісні. А після того ще й під салюти «Весну», котра прийде. Коротше - Олег так розійшовся, що лише вдома, до речі за кількасот метрів від Контрактової, помітив, що «набігав» собі температуру під 39 градусів. Отож його участь у фестивалі «Чайка» наступного дня була під великим питанням. А заявлені «ВВ» на цьому фесті були, не багато - не мало, - хед-лайнерами рокового дня.
«Чайка» взагалі на святковій мапі Києва мала своє особисте і особливе забарвлення. Відбувалося дійство на одному з майданчиків колишньої ВДНГ, а нині - «Національного експоцентру». Лиш не подумайте, що поряд з короваями, ковбасами, літаками та іншими досягненнями, котрі до десятиріччя країни демонстрували усі регіони України. Рокерам, реперам і хіп-хоперам виділили здоровенну галявину на задвірках майже безмежних територій «Експоцентру».
Перший хіп-хоповий день приніс задоволення хіба-що радикальним поцінувачам жанру, а незадоволення - найперше котромусь з журналістів, у голову якого потрапила пляшка з натовпу. А полетіла вона у бік сцени, як реакція на виступ московського Децла. Як ви розумієте - Децл не постраждав. Зате другого дня міліція зреагувала «адекватно» - поперемінно не пускаючи журналістів та інших акредитованих осіб то до одного, то до іншого сектору перед сценою. А ще безперестанно перевіряючи особисті посвідчення та валізи з фото-відео-аудіотехнікою. (Певне, щоб папарацці не відомстили глядачам і не почали кидати пляшками - тепер уже у публіку).
Та не думаю, що так вже доречно критикувати організатоів. «Чайка» ж бо залітала до столиці лише вдруге, але і за такий короткий термін встигла засвітити пару-трійку цікавих і непередбачуваних команд, таких, як «Бєлкі» чи «Димна суміш». А ще змогли за один вечір показати киянам вершки модної поп-рокової індустрії України та Росії. Саме ось ця, заключна частина виступів фестивалію («Скрябін» - «Сплін» - «Грін-Грей» - «Найк Борзов» - «ВВ»), найбільше вдалася організаторам. Чого не можна сказати про фінальну прес-конференцію, на котру набилися всі, хто завгодно, лиш не журналісти. І у цій «невимушеній атмосфері» працювати було ніяк, про що першим сповістив, покинувши прес-кафе, хворий Скрипка, а за ним і Борзов. Лише неприродньо життєрадісний і веселий Дизель відповідними до ситуації виразами спілкувався з такими ж обкуреними (?) «тіпа журналістами».
Але все це відбувалося за лаштунками. А загалом «Чайка» стала потрібною, очікуваною і необхідною складовою столичних святкувань Дня Незалежності України. Їх (святкувань) було у ті дні - на кожній пристойній площі Києва і повірте, укомплектовувалися вони переважно не «переможцями районних конкурсів художньої самодіяльності». Хоча й для них місця вистачало.
І все ж, чи був у Києві дух, притаманний саме цьому дню народження України? Гарно на це запитання відповіла мені солістка «Таліти Кум» Юля Міщенко. «Зустрічаючись, люди віталися, поздоровляючи одне одного з святом, - як на Новий рік чи Великдень. А це означає, що в одинадцятий рік незалежності населення України увійшло з відчуттям України , як своєї держави на рівні підсвідомості».
Маю надію, що у формуванні цієї підсвідомості свою крапку чи нотку зіграли і столичні муз-імпрези 25-27 липня 20001 року.
Вадим ПЕЛЕХ
студія «Символи»
Київ-Чернівці.

Місто шахтарів для більшості молодих людей з Західної України - реальн6ий «кінець географії».Півтори тисячі кілометрів на схід: на першу думку може видатись, що це вже ближче до Москви, ніж до Києва. Тому на запрошення відвідати рок-фестиваль, який у Донецьку патронував не хто-небудь, а сам Олег Скрипка, я зреагував десь, як на виграш американської «грін-карти» (до війни).
Справжня рок-музика почалася ще у Києві, де з перебудованого вокзалу на Східну Україну посунула чимала ватага молодих рок-гуртів. Окрім них у бік Донецька «милило лижі» мало не з-піввагона столичних «папарацці». І хоча в останній момент, зважаючи на заокеанські події, загін працівників пера і мікрофона трохи порідшав (перестрахування від терактів?) фірмовий потяг «Київ-Донецьк», як на мене, дуже поспішав, маючи непідробне бажання скинути з себе настільки непередбачуваний вантаж.
Вже на пероні нас чекало перше розчарування: на усій видимій території не спостерігалося жодного шахтаря у касці (не кажучи вже про відбійний молоток). Зате одразу подивувала насиченість вулиць приємними дівчатами у геть літніх одежах. Особливо це западало у свідомість після дощових Чернівців і Києва. Отож, стало зрозуміло, що для молодої і сильної рок-музики на донецькій землі - не початий край роботи.
Перший день зірок з неба не засвітив, хоча компанія «Воля-музика» (котра власне і була ініціатором донецького «кастінга» майбутніх рок-монстрів) вподобала собі трошки молодечої крові, з якої за бажання і тепла продюсерських обіймів можна виростити щось достатньо комерційне. Хоча, загалом, усі чекали дня другого. А він за музичним насиченням виявився справді потужнм. Не буду переказувати хто і за ким виступав, зупинюсь лише на деяких враженнях. «Щастя», «Димна суміш», «Марго» - запам’ятайте ці назви. Відкриттям «Рок Точки» їх не назвеш, але послідовних поступ цих команд говорить за те, що вже завтра вони реально розриватимуть українські ефіри. До речі, до цього списку імен сміливо можете додати і наших буковинських «Гуцулів Каліпсо», які надто сподобались і київській пресі, і рекорд-лейблу «Воля». Тож я не подивуюсь як десь незабаром назва «Гуцул Каліпсо» прозвучить окрім Києва (де вона звучить регулярно), у Варшаві чи Москві (три рази постукаєм по дереву).
Як і кожен нормальний фестиваль, «Рок-точка» вела своє подвійне життя. Частину молодих груп розселили у наметовому містечку, декому влаштували ночівлю в готелі «Шахтар», де щоночі переважно чомусь в номерах чернівецьких журналістів, проходили «джем-сейшени до рання» на радість консьєржкам і стороннім гостям Донеччини. Харчували учасників по-спартанськи - макаронами «по-флотськи» з справжньої польової кухні. Їжа одноманітна, зате смачна і було її багато. А ще було у достатній кількості того, під чиїм прапором проводилося усе це фестивальне дійство - пива «Сармат». До речі, як з’ясувалось на місці, «Рок-точка» була лише однією складовою великого «Сармат» фестивалю «Свіжий смак», який у ці дні проводило рекламне агентство «Серебрянный век».
Серед інших епізодів свята - театралізовані дійства, танці на електрокарах та на вертикальних стінках, співи військових ансамблів і дівчачих хорів. Окрема сторінка фесту - журналістський дартс-турнір. Так, я і раніше знав, що це така мішень на стіні, у яку слід кидати опірену голку. Але лише спробувавши дартс на собі, стає насправді зрозумілим, наскільки це азартна, цікава і складна гра. До речі, і тут Чернівці не пасли задніх - у чемпіонаті дійшли до до чверть-фіналу, а за командну волю до перемоги наша делегація здобула спеціальний приз.
На жаль, цього року журналістів не пустили зробити спеціальний репортаж однієї з тамтешніх шахт (обіцяли наступного разу). Зате дозволяли фотографуватися на фоні териконів («місцевих Карпат», як ми їх охрестили), дівчат та інших архітектурних пам’яток Донеччини. Але і без підземних прогулянок Схід України справив необхідні враження, як місце, де потрібна і приживається молода українська музика, молода українська культура. І хай там що не кажуть, у мене склалося відчуття, що Донецьк свідодомий думки про те, що приємніше бути сходом Європейської держави, ніж заходом Азіатської.
Вадим Пелех,
студія «Символи»
Донецьк-Чернівці.